«Мононоке» – це аніме, яке треба дивитись і цим все сказано. Ні, попереднє речення не спрямоване спонукати вас перелянути серіал. У ньому йдеться про те, що коли ви вже стали до перегляду, то його треба дивитися. Робити аби-що інше у час показу і потім казати «я його переглянув» може пройти з іншим аніме, та не з цим.
Адже, навіть переглянувши його, ретельно вдивляючись у кожну мить, після кінця, у вас буде враження певної порожнечі: наче, ви відчули і осягнули все, що відбувалося, але не побачили нічого. І це не просто так, оскільки все, що відбувається на екрані, це не зображення реального світу і героїв у ньому, це зображення світу духовного.
Якщо вдуматися, то цілком можливо, що в реальнмоу світі, більшість серій герої просто просиділи мовчки, лише відчуваючи усе те, що показали нам. Але показавши їх як воно є, автор ніколи б не доніс того, що хотів.
Отже ви маєте дивитися, але нічого не побачите, лише відчуєте і знатимете про що йшлося. Йшлося ж про історії. Історії про людей. На розкриття кожної витрачено 2-3 серії. Але від цього жодна з них не втрачає глибини та моторошного відчуття повного реалізму. Стислість бо, по-перше, – сестра таланту. А по-друге, для того, щоб передати відчуття, а не події, не потрібно річного сезону у 26 серій на лише одну таку історію.
На мікрорівні кожної історії явний механізм повтору та повернення. Тобто щоб позбутися, закінчити те що має бути скінчене та збуте і те чого існувати не може, але ним повен світ, необхідно прийняти це, розчинивши у власній душі і очистивши нею.
Причина злості та втраченості мононоке схоже у тому, що між ними та людською душею, їх домом, межа у вічність, і лише ставши прийнятими нею, вони віднайдуть спокій. І поки не зробити цього насправді, очистити частини свого життя, штучно відмежовані від себе, не буде того хрестоматійного балансу вищих сил, на якому так зациклені східні філософії.
Врешті-решт пошук Аптекарем форми, сутності та бажання не випадковий. Те духновне, крізь яке показаний серіал – душа людини, яка втратила себе: усе оточуюче показано саме через неї. А отже, єдиним справжнім питанням всіх пошків є віднайдення того, якою є людина у дзеркалі власної душі. Просто взяти і подивитися з самого початку звісно можна, але доки душа не прийняла усіх своїх сторін, відображення так і лишиться подібне на створене кривим дзеркалом. Єдине, що шукає Аптекар – саму людину, але повну і цілу.
На макрорівні, впродовж всього серіалу, сцени переривають віконниці, спонукаючи нас сприймати їх як не лише послідовні, але й відірвані події. Звук абсолютно вторує відірваності і етапності, з’являючись переважно у вигляді чітких ударів. Неначе у давньогрецькому розумінні – весь потік дії це лише послідовність нескінченно малих його частин, а для того, аби подолати хоч одну, треба спочатку виділити її у нескінченному процесі ділення проміжку. Таким чином, рух не можливий. Але він є. Хто зна, може все що відбувається у трьох серіях чергової арки – насправді одна секунда-хвилина, а може ціле життя розміром зі сторіччя?
Можна було б говорити про рівень розкриття персонажів, якби не було жодного сумніву, що вони існують. Нехай то люди чи просто образи, то розкриття не може бути неповним, адже вони виявляють себе настільки, наскільки потрібно у процесі пошуку. Щодо нашого головного персонажа, Аптекара, який ніби то цілком реальний і провадить пошук, знищуючи демона та допомагаючи людині знайти себе – а чи він взагалі існує?
Здавалося б, не зручно навіть згадувати тут про задоволення від перегляду. Кому сподобається споглядачи чисті, оголені муки палої душі? Але хіба будь-які інші історії розповідають нам не те саме, просто більш приховано, затемнено та дрібно? Ті ж, хто вважає, що всі ці міркування про сенс того, чого не помітно за оригінальним графічним вирішенням серіалу – дуже перемудруні і надумані, розділяться на два табори: естети, кого захопить графіка і мистецький підхід до оповді, і не естети, хто назве серіал пустим збоченням з поганим згладжуванням кольорів. Обоє табори, однак побачать лише набір барв.
Люди ділять річки, відокремлюючи гарні потоки і погані, ставлячи між ними перепони, аби використовувати певну воду, іншої позбуватися. Чи страждає абстрактна річка, сказати важко, але якщо у певному випадку все навколо після такого поділу помирає, то причина зрозуміла. Не дозволяйте ділити себе, якщо єдина прийнятна форма для того, аби вам справді бути живим, це цілість. Що стається коли перепони у таких випадках не витримують, дивіться у серіалі.
Клац.
Он же новенький на форуме, а уже постарался обзор написать (я, например, ленюсь это делать ;D).